Ще одна історія ветерана, який зміг
“Не можна сидіти на місці і думати про негатив. Треба щось робити, чимось займатися”, — говорить ветеран Михайло Соколян із Волині. Для нього справою, яка допомагає позбутися негативних думок, став адаптивний спорт.
До 24 лютого 2022 року чоловік працював оператором на заводі з обробки деревини. З початком повномасштабного вторгнення вирішив стати на захист своєї держави, а тому одразу пішов до військкомату.
Як розповідає ветеран, спершу він пройшов навчання на полігоні, а відтак служив сапером у 4 окремій танковій бригаді, виконував бойові завдання безпосередньо на передовій, зокрема в Ізюмському лісі.
“Нас прикомандирували до розвідки, і ми з розвідкою разом працювали. Одне із завдань, пам’ятаю, було пройти через замінований ліс — там і “касетки”, і все інше було. І ми мали зайти на розбиті старі позиції і подивитися, чи є там хтось живий із хлопців, яка техніка і в якому стані залишилася. Це було наше перше завдання. Друге — пройти і виявити позиції ворога. Потім цю інформації передавали артилерії і вона наносила ураження. Та різні, взагалі, завдання в нас були…” — згадує Михайло.
Після всього, що довелося побачити і пережити, за словами бійця, він по-іншому почав дивитися на життя, переосмислив цінності, у нього змінилися бажання та переконання.
“Для тих, хто побував там, все, що є тут, дрібне й неважливе. Я став до всього ставитися інакше — простіше. Бо побачив воєнне життя, набагато важливіші речі, в яких і є сенс життя. Розуміння того, що зараз ти можеш загинути, робить усе інше неважливим. Ти думаєш про те, щоб пережити бодай декілька хвилин, вижити…” — говорить ветеран.
У серпні 2022 року Михайло отримав тяжке поранення, втратив ногу, та, на щастя, вижив. Рани після ампутації довго загоювалися, проте військовий наполегливо працював над собою, дотримувався порад фахівців щодо реабілітації.
“Реабілітація тривала довго. Я не міг протезуватися протягом пів року — заживали рани нижче коліна. У цей час відновлював сили у реабілітаційному центрі в Львівській області. Там я готував себе до протезування: з реабілітологами розробляв контрактури, повертав м’язи в тонус. А вже через пів року після поранення, коли все загоїлось і можна було протезуватися, почав пробувати різні протези, але ходити стабільно не міг. Потім за програмою НАТО мені пощастило потрапити в Нідерланди, де я отримав перший свій постійний протез, на якому й почав ходити. Далі продовжив протезуватися вже у Львові”, — розповідає Михайло.
Важливим аспектом своєї реабілітації, особливо психологічної, чоловік вважає підтримку рідних і друзів. Каже, що дружина і син були поруч із ним увесь цей час, навідували навіть тоді, коли лікарі намагалися заборонити, постійно були на зв’язку і не давали занепасти духом. Це дуже додавало сил, щоб якнайшвидше відновитися і повернутися до звичного життя.
“Моя мотивація — це передусім мій син, моя дружина, моя сім’я. Вони мотивують мене рухатися вперед: ходити на роботу, займатися спортом, гуляти. Я їм ще потрібен, тож я маю для них це все робити”, — пояснює ветеран.
А повернути форму та тримати себе в тонусі допомагають тренування. Саме спорт, каже Михайло Соколян, і є нині його найбільшим захопленням, фактично — справою його нового цивільного життя.
“Зараз я постійно займаюся: на футбол з хлопцями ходжу, беру участь у різних змаганнях. У Луцьку, зокрема, мене запрошували на легку атлетику, на лижний збір. Також був учасником “Ігор Героїв”, “Ігор Нескорених”, — розповідає ветеран.
До слова, саме “Ігри Героїв” і привели Михайла у адаптивний спорт. Участь у цих змаганнях — його перший досвід на протезі.
“Мене запросили на “Ігри Героїв”, на кросфіт. Я спробував — сподобалось, зайшло, я побачив, чого можу досягнути. До поранення я займався футболом, але тепер не можу робити цього на тому рівні, що раніше (я був чемпіоном області із футзалу). Однак зараз я зрозумів, що можу займатися чимось іншим і при цьому отримувати задоволення, проходити реабілітацію, психологічно відпочивати, не думати про те, що в мене немає ноги, не зважати на травми”, — ділиться ветеран.
І саме з адаптивним спортом, додає чоловік, повʼязані його плани та цілі у майбутньому. Зокрема, Михайло хоче залучати до тренувань інших ветеранів, мотивуючи їх власним прикладом.
“Зараз я допомагаю іншим хлопцям, які до мене звертаються, відновлюватися після поранень за допомогою фізичних вправ. У майбутньому буду продовжувати тренуватися, розвиватися, показувати приклад пораненим побратимам. До слова, нещодавно я біг стометрівку в Луцьку за 15 секунд. І я там був сам — більше нікого. Сподіваюсь, що наступного року нас буде більше. Маю за мету популяризувати адаптивний спорт, наскільки можу це робити”, — продовжує говорити про свої плани співрозмовник.
На запитання про те, що б порадив іншим ветеранам, які отримали поранення і потребують реабілітації, у Михайла одна відповідь — займатися.
“Є онлайн-тренування від різних тренерів з адаптивних видів спорту. Починати можна з таких тренувань. Але важливо, щоб тренер підготував індивідуальну програму, врахувавши потреби і можливості ветерана. І, звісно, треба працювати над собою, над своїм фізичним станом. Поставити собі ціль і йти до неї. Йти, незважаючи на ні що. Адже рух — це життя, тож треба його жити, поки є така можливість”, — радить Михайло.
Матеріал підготовлено ГО “Ігри Героїв” та Українським ветеранським фондом з метою популяризації реінтеграції ветеранів та військових у цивільне життя через фізичну активність.