До поранення
Народився я у 1982 р. в місті Старокостянтинові Хмельницької області. Захоплювався електронікою та спортом, тож захотів стати військовим-зв’язківцем. Тому поступив до Полтавського військового інституту зв’язку, що й стало відліковою точкою у моїй кар’єрі військового. Закінчив цей військовий виш у 2004 році з червоним дипломом, тож скористався правом вибору місця служби. Оскільки у той період військові частини Збройних сил постійно скорочували, техніки зв’язку там нової майже не було, тому я перевівся до лав Державної прикордонної служби, яка динамічно розвивалася, зокрема у галузі зв’язку та інформаційних технологій. За розподілом потрапив до Мостиського прикордонного загону (м. Мостиська, Львівської області). У 2007 році був переведений у Львівський прикордонний загін, а у 2013-му – знову Мостиський.
У серпні 2014 року відправився у зону АТО. Там мав бути у складі екіпажу польової апаратної зв’язку. У той період забезпечення сил прикордонників в АТО йшло з м. Бердянськ. Я мав там дещо озброїтися, екіпіруватися і з колоною вирушити в зону АТО. Але та апаратна потрапила під обстріл градів, була не на ходу, тож я чекав майже місяць на нову у Бердянську. Щоб не вбивати час даремно, допомагав ремонтувати засоби зв’язку та автомобілі. Зрештою та апаратна була втрачена, і я повернувся у Мостиська. Був ще одноденний виїзд у Маріуполь, але жодного бойового досвіду не було. Реально у зону проведення АТО потрапив 22 квітня 2015 року. Я добровільно поїхав на рік служити в оперативно-військовий відділ з місцем дислокації у населеному пункті Велика Новосілка в Донецької області. Ми відповідали за ряд блок-постів від Волновахи до Верхньоторецького. Перший бойовий досвід був на початку червня на «нульовому» блок-посту поблизу Мар’їнки.
Поранення
«Попри усі виклики, живи і борися заради сімʼї та України»
Ногу втратив 23.03.2016 року біля н.п. Времівка Великоновосілківського району, далеко від зони бойових дій. Під час одного зі службових завдань наступив на невідомий вибуховий предмет, найімовірніше – РГД-5. Чи то був нерозірваний боєприпас, чи то «сюрприз» від місцевих прихильників «русского міра» – не знаю досі. Почув звук запалу, впав та спробував віповзти в сторону. Почув вибух, трішки посунуло вперед та заклало вуха. Жодного болю, тільки вібрація в ногах. Перевернувся подивитися на спину, щоб роздивитись, чи не зачепило осколками, а там така картина – пальці лівої ноги збоку на рештках берця, кості зверху, м’ясо обвуглене, кров тече… Наклав собі турнікети та терпів до першої медичної допомоги. Підлатали мене у найближчій лікарні, потім – легендарна лікарня ім. Мечнікова у Дніпрі, далі – вертольотом на Київ, у Центральний військовий госпіталь ДПСУ. Потім був переведений до Інституту травматології та ортопедії. Найнеприємнішим було те, що моя п’ята, що на той час ще була, виявилась непридатною для ходіння, тож її потрібно було ампутувати. Також на правій нозі вибуховою хвилею відбило групу передніх м’язів гомілки, тому їх видалили. Тож у мене немає жодної повнофункціональної ноги.
Реабілітація
Із самого початку мене підтримувала моя сім’я, дружина, друзі, колеги по роботі, волонтери. Зі мною працювали найкращі лікарі. Тож у депресію я не впав, надзвичайно сильно хотів повернутися до повноцінного життя та продовжити служити, хотілося бути опорою для дружини і сина, а не тягарем . У червні 2016 року вперше став на протез. Перші декілька хвилин ходьби «подарували» мозоль розміром у долоню. Далі пішло легше. Через особливості законодавства, яке не дозволяє проходити службу людям з інвалідністю у складі ДПСУ, СБУ та Службі зовнішньої розвідки, військово-лікарняну комісію не проходив, інвалідність не оформляв. Просто після майже дев’яти місяців лікування повернувся на службу у Львівський прикордонний загін, де служив до 2020 року у званні майора на посаді старшого офіцера відділу зв’язку та інформаційних систем.
У вересні 2020 року звільнився зі служби, оформив інвалідність, але просто на пенсії сидіти не став. Перші спроби займатися спортом робив ще у лікарняному ліжку. Качав прес, відтискався, підтягувався на трубі, на якій підвішують ногу. На кріслі колісному об’їздив усі визначні місця Києва. Волонтери оплатили абонемент у найближчий спортзал та тренера, тож почав відновлювати форму, наскільки це було можливо. Адаптувавшись до протеза, намагався багато ходити.
У жовтні 2016-го, завдяки Євгену Ковалю, долучився до прекрасного спортивного проєкту «Ігри Героїв». Це змагання з кросфіту для важкопоранених та людей з інвалідністю. Там познайомився з багатьма неймовірними людьми, які, попри втрату кінцівок чи необхідність пересуватися кріслом колісним, займаються спортом, живуть повноцінним життям та продовжують службу. Дехто з них навіть воює у складі спецпідрозділів. Здорова конкуренція та взаємодопомога творить дива – з людини, що ледь ходить, я став спортсменом-аматором. Завдяки добрим людям на кошти канадських військових у Польщі мені виготовили перший пристойний протез. Згодом завдяки іншим добрим людям познайомився з одним дуже відомим львівським спортсменом-меценатом, який оплатив мені спортивний протез за 10 000 євро та побажав лишитися інкогніто. Зі спортивним протезом успіхи пішли далі вгору.
Зараз I am Adaptive
Завдяки посту в мережі «Фейсбук» мене знайшла Ольга Тимощук, тодішній генеральний директор невеликої ІТ-компанії Product Madness Ukraine, що розробляє комп’ютерні ігри. Вона повірила в мене і познайомила з тім лідом команди розробників, Віталієм Осінським, який особисто взявся за моє навчання програмуванню фактично з нуля. І ось вже у листопаді я став частиною його неймовірної команди. З вибором роботи не прогадав – компанія виявилася не лише прекрасним і відповідальним роботодавцем, але й волонтерським середовищем. Якщо до повномасштабного вторгнення ми допомагали тваринам та малозабезпеченим людям, то після нього ще більше згуртувались та закупили для наших воїнів величезну кількість техніки, спорядження, засобів захисту, оптики та інших необхідних речей. Щобільше, крім мене розробником став ще один ветеран з інвалідністю, Роман Панченко, а один із наших колег нищить ворогів у складі артилерійського підрозділу.
12.09.2017 року на здачі заліків з фізичної підготовки підтягнувся на перекладині 25 разів.
18.05.2018 року виконав Murf Challenge без бронежилета за 58 хвилин 45 секунд (біг 1600 м, 100 підтягувань в сумі, 200 відтискань від підлоги в сумі, 300 присідань в сумі, 1600 м, відпочинок між виконаннями вправ по самопочуттю).
20.07.2018 року пройшов відбір до української команди Марафону морської піхоти США та пробіг 10 км в м. Вашингтон (США) за 1 годину 5 хвилин.
26.05.2019 року виконав Murf Challenge у бронежилеті за 1 годину 18 хвилин (біг 1600 м, 100 підтягувань в сумі, 200 відтискань від підлоги в сумі, 300 присідань в сумі, 1600 м, відпочинок між виконанням вправ по самопочуттю). Наскільки мені відомо, я – перший українець без ноги, який зробив цей комплекс.
28.10.2019 року у м. Рівне уперше змагався зі здоровими спортсменами в категорії Masters (35 років і старше). Став 8 з 11 спортсменів у категорії.
29.03.2020 року на «Іграх Героїв» у м. Харків зайняв друге місце.
Свої спортивні результати у порівнянні з іншими людьми як я оцінюю трохи вище середнього, проте задоволений своїм прогресом.
Мрію про якнайшвидшу перемогу України та повернення усіх наших територій, а також якісне лікування, реабілітацію та протезування поранених. Нам усім ще треба буде долучитись до відбудови та реформування нашої Батьківщини.